Дитина переживає горе: запобігаємо     помилкам педагогічного спілкування

Дітям будь-якого віку, та й не лише їм, притаманна така особистісна ірраціональність — віра в те, що помирають інші, а не вони чи їхні близькі. Ця особливість тимчасово відтерміновує момент конфронтації з усвідомленням власної смертності. У такому разі людину починають турбувати дотичні питання, що виникають унаслідок танатичної тривожності, на кшталт: «Моє життя скінченне?», «Моє існування обмежене в часі і просторі?», «Світ існував та продовжить існувати без мене?», «У чому сенс мого життя?» тощо.

Відкриття та переживання тривожності смерті відбуваються в дітей уже в ранньому віці. Взаємодія з цією тривожністю є важливим елементом розвитку дитини, яка лише починає конструювати власну модель життя. Те, як саме дитина розуміє, пояснює, інтерпретує або уявляє смерть, формує життєвий стиль дитини. Інтерпретаційні схеми, що їх дитина засвоює змалку, згодом інтегруються в її доросле життя. Тому питання переживання дитиною втрати близької людини, яке стає значущою ситуацією зіткнення зі смертю в досвіді маленької особистості, є актуальним, зокрема, через нинішні трагічні події в Україні.

Особливості переживання втрати дитиною

Утрату близької людини дитина дошкільного віку переживає своєрідно, часто не за соціально прийнятими кліше. Переживання горя дитиною може відбуватися:

• із запізненням, ураховуючи рівень усвідомлення та інтелектуальний розвиток дитини. Наприклад, якщо в сім'ї помер батько, гостра реакція дитини на цю втрату відбудеться згодом — у момент виникнення актуальної потреби відчувати його поруч. Такий емоційний відгук може виникати неодноразово, коли дитина порівнюватиме себе з однолітками, у яких є і мама, і тато;

   приховано свідомо або несвідомо. У першому варіанті дитина не бажає

проговорювати чи виражати свої переживання. Натомість у другому — продовжує веселитися, гратися на людях, а негативні емоції, притаманні ситуації зіткнення зі смертю, накопичує в тілі, не даючи їм можливості вільно вийти;

•    непослідовно та амбівалентно. Наприклад, коли грайливий настрій дитини за мить змінює галасування зі сльозами або навіть істерика.

Нормальними реакціями дитини на горе є такі:

•    різка зміна настрою, зміни в поведінці, спонтанний плач;

•    заглибленість у себе, свої думки, розсіяність;

•    дратівливість, агресивність, гнів;

•    образа на померлого;

•    почуття провини;

•    негативізм;

•    тривожність і страх (власної смерті або смерті батьків];

•    чутливість до навколишнього середовища — звуків, запахів, кольорів, голосів, слів, людей;

•    емоційна виснаженість, сонливість, утомлюваність тощо.

Хоча межа між нормальною і патологічною поведінкою дитини,

яка переживає горе, дуже відносна, вона все-таки існує.

     Педагог має вміти розпізнавати в дітей патологічні реакції на горе, щоб своєчасно забезпечити надання їм фахової психологічної допомоги практичним психологом. Ознаками таких негативних реакцій дитини є:          тривала некерована поведінка;

•    відсутність будь-яких емоцій;

•    тривале занурення у стан «хронічного горя»;

•    різке зниження рівня навчальної успішності, категорична відмова відвідувати навчальний заклад;

•    некеровані прояви агресивності;

•    спонтанні «спалахи» гніву, побиття;

•    депресія — утрата інтересу до навколишнього світу;

•    надмірна тривожність, страх залишатися самій;

•    напади паніки;

•    постійні нічні кошмари;

•    безсоння та інші розлади сну;

•    відмова від їжі;

•    психосоматичні розлади — головний біль, енурез, запори тощо.

Реабілітаційна функція навчального закладу

         Педагог має враховувати і ставитися з розумінням і терплячістю до особливостей поведінки дитини в посттравматичний період. Якщо вона прагне побути вдома після втрати і впродовж певного часу не відвідувати заняття, то варто піти їй назустріч. Однак, що швидше дитина повернеться до дитячого садка, то швидше вона зможе відновити зв'язок із реальністю та повернутися до звичного життя.

       Дошкільний навчальний заклад є середовищем, де дитина може поповнювати свій життєвий ресурс, а група однолітків — джерелом її активної життєдіяльності, що неди- рективно відволікає від сумних думок, частково заповнює порожнечу в душі, яка утворилася через втрату когось із близьких. У такому разі дошкільний навчальний заклад виконує реабілітаційну функцію для дитини. Саме тому важливим моментом після повернення дитини до дитячого садка є створення сприятливого для її відновлення мікроклімату. Зокрема, педагог має сказати дитині, що він знає про її горе і співпереживає їй, показуючи таким чином свою небайдужість, відкритість і готовність вислухати в разі потреби. Варто також знайти затишне місце, де дитина могла б за необхідності усамітнитися, погорювати, поплакати.

Побудова діалогу з дитиною, яка переживає горе

Важливим моментом є своєчасна бесіда педагога з дитиною

про смерть. Більшість дослідників дотримуються думки, що інформацію про смерть дитині потрібно надавати лише в разі, коли вона сама запитає. Така позиція є доволі обгрунтованою, але потребує уточнення. Ініціювати розмову з дитиною про смерть, коли немає для цього об'єктивних причин (наприклад, смерть когось із близьких, домашньої тварини), не варто. Якщо такі трагічні події в житті дитини все-таки відбулися, і вона внутрішньо переживає їх як частину нового досвіду, то слід надати їй хоча б мінімальну інформацію про те, що сталося. Зазвичай це завдання когось із батьків або рідних дитини. Однак, може статися так, що про втрату дитині необхідно буде повідомити саме педагогові.

Повідомляти дитині про втрату близької їй людини ліпше одразу після сумної події. Говорити слід відверто, не приховуючи власних емоцій. Також важливо правильно дібрати слова, ураховуючи вік дитини, щоб не налякати її. Окрім того, для дитини важлива часова перспектива освоєння дійсності. Тому, якщо в неї виникає запит на розмову — інтерес, зацікавлення, страх, тривожність, занепокоєння щодо смерті, — то не варто відкладати її на потім. Відтермінування розмови може дати інтелектуальне пояснення дійсності, але з емоцією, яка існує в конкретний момент у внутрішньому досвіді дитини, контакт буде втрачений.

Якщо запит дитини на розмову про смерть проявляється у формі негативних переживань страху смерті на кшталт панічних атак, то своєчасна розмова і робота із цією емоцією дасть можливість трансформувати її на початку виникнення. Коли ж дорослий не ініціює розмову, відкладає її або ігнорує запит дитини, то вона  самостійно шукатиме відповіді на питання, які її цікавлять. Куди можуть привести ці пошуки, буде зрозуміло лише через певний час.

Часто діти дошкільного віку відкриті до контакту з вихователем. Коли дитина довіряє дорослому, вона легше йде на контакт: може розкритися і розповісти йому про те, що її тривожить, чого вона боїться. Тож довіра — основа побудови діалогу з дитиною.

Якщо дитина звертається до дорослого поза колом рідних, то йому варто відгукнутися на її потребу. Дорослий може сказати так: «Я дуже хочу, щоб ти знав(-ла], що можеш розповісти мені про будь- які свої труднощі, переживання чи страхи, і я допоможу тобі. Ти не один(одна), ми разом». У такій розмові дорослий має бути готовий прийняти будь-які емоції дитини, що виникли в неї у зв'язку зі смертю близької людини.

Якщо дитина переживає печаль, то дорослому необхідно її розділити, наприклад: «Мені теж сумно від того, що твого дідуся більше немає з нами. Розкажи мені про нього...».

Якщо дитина переживає гнів, слід надати їй змогу його виразити: «Я б на твоєму місці також страшенно розсердилася через те, що помер тато. Але він не винен у тому, що помер. Тож на кого ти злишся? Чи допоможе ця злість повернути твого батька? Давай ліпше поговоримо про нього. Що ти хотів(-ла] би зараз йому сказати?».

Якщо дитина переживає провину, їй варто пояснити, що вона ні в чому не винна: «Ти сварився(-лася) із мамою, але померла вона не через це. Добре, що ти шкодуєш, але не твоя поведінка стала причиною її смерті. Вона хворіла і її організм не справився з цією хворобою».

Якщо дитина переживає образу, дорослий має спробувати трансформувати її на кшталт: «Ти ображаєшся на свого тата, бо він пішов на війну і покинув вас із мамою? Ти маєш підстави так вважати, і твоя думка важлива. Однак може бути й інша причина того, що тато пішов на війну — це його відданість країні, своєму обов'язку захищати вас із мамою. Ти можеш ним пишатися. Ми всі ним пишаємося. Розкажи мені про тата. Яким він був?».

Типові помилки у спілкуванні з дитиною, яка переживає втрату

Педагогу не можна говорити дитині, яка переживає горе, про те, що вона має відчувати, як вона повинна виражати свої почуття.

Не можна забороняти дитині проявляти свої емоції: «Не плач, мамі б це не сподобалося», «Ти вже дорослий, щоб плакати», «Ти не повинен сміятися, адже в тебе велике горе!» або, навпаки, «Ти не повинен плакати, бо ти хлопчик!», «Не плач, а йди ліпше пограйся, щоб не думати про це» тощо. Також педагогу не варто формувати жалісливе ставлення дитини до себе: «Нещасна дитино, як же ти тепер будеш сама?», «Ой бідне дитя, на кого ж тебе покинули?» тощо.

Такі висловлювання гальмують природний процес вираження та проживання горя, який дитина обирає інтуїтивно. Подібні повідомлення дорослого «програмують» дитину на заміщення того, що вона відчуває насправді, соціально бажаним. Приховуючи свої почуття, демонструючи оточенню лише «зразкову» поведінку, дитина закладає основу для своєї емоційної відчуженості та нещирості під час вияву почуттів у дорослому житті.

Висловлювання на кшталт «Дідусь пішов від нас», «Мама заснула» або «Бог забрав їх до себе» дитина сприймає буквально: «пішов» — тобто не захотів із нею жити; «заснула» — тоді вона чекатиме, коли мама прокинеться або сама боятиметься засинати; «забрав» — чекатиме, коли прийдуть і за нею тощо.

Зазвичай своє горе дитина виражає доволі інтенсивно, але нетривало. Горювання дорослого значно відрізняється від процесу горювання дитини. Якщо дорослому потрібно більше часу для оплакування і переживання горя, то дитина схильна доволі швидко переключатися з емоції горя, суму на емоцію радості, яка може виникнути спонтанно через будь-що. Така реакція природна для дитини, оскільки під час переживання втрати вона не блокує інших емоцій. Тому не можна сварити дитину чи докоряти їй за гарний настрій у період горювання всієї сімТ. Дорослий має із розумінням поставитися до можливої поведінки дитини, що зовсім не означає байдужості до померлого. Навпаки, якщо дорослий не перевантажуватиме дитину своїми емоціями, стереотипами та програмами щодо того, як потрібно переживати горе, а лише буде поруч — не наставником, а мудрим провідником у цьому процесі — і дасть їй можливість у довільній формі висловити та прожити її почуття, то процес горювання пройде без негативних фіксацій в емоціях, дитина швидше адаптується до нової реальності.

Не варто використовувати образ померлого для формування в дитини бажаної для дорослого поведінки.

Висловлювання на кшталт «Не балуйся/не кричи/не плач/не галасуй/не роби так, а зроби ось як, бо мама (тато/дідусь/брат) зараз дивиться на тебе з неба і їй(йому) це не подобається, вона(він) засудили б такі твої дії», «Живи так/стань тим/зроби те, чого хотів твій батько (про що завжди мріяла твоя мама, що заповідав дідусь)» ліпше озвучувати в ненаказовій формі. Наприклад: «Твоя мама завжди мріяла про те, що ти станеш лікарем. Але ти маєш сам обирати ту професію, що тобі до душі, яка тобі подобається. А що добре для тебе, те і їй у радість».

Педагогу не слід також проявляти жалість до дитини і вживати такі звертання: «бідненька дитина», «нещасна сирота», «покинута батьками», «самотня душа» тощо. Емоція жалості не має ресурсу для подальшої роботи з дитиною. Тому ліпше проявити співчуття, небайдужість, підтримку завдяки акцентуванню на життєвих ресурсах дитини: «Так, маму не можна замінити, але знай, що я завжди поруч, якщо потрібно буде поговорити», «Твої батьки померли, але ти не один. У тебе є рідні, друзі... Ти завжди можеш звернутися по допомогу до мене або до будь-кого з дорослих» тощо. Тобто дитину, яка переживає втрату, не варто програмувати на «нещасне», «бідне», непевне майбутнє. Ефективніше — тактовно і делікатно показати їй, що будь-які труднощі в житті можна пережити, що поруч є люди, якіпочують її, зрозуміють та допоможуть.

Тож важливо запобігати формуванню в дитини стійких почуттів провини, образи, злості, гніву, страху, які вона може обернути проти себе, що проявиться у формі аутоагресивної поведінки[1]. Адже негативне ставлення до свого Я, до навколишнього світу може роками підживлювати низьку самооцінку дитини, відсутність віри в себе, самоповаги тощо.

Пояснення дитині явища смерті

Позиції науковців щодо змісту бесіди про смерть і про спосіб пояснити дитині це явище не збігаються. Американський психолог Елізабет Кюблер-Росс засуджує традиційну релігійну практику, коли дитині розповідають про Бога, рай і ангелів. Однак під час роботи з дітьми, яких турбувала тема їхньої смерті або смерті їхніх батьків, дослідниця також застосовує принцип заперечення. Вона розповідає дітям, що в момент смерті відбувається трансформація, звільнення людини від одного стану і перехід до іншого — на прикладі перетворення лялечки гусені на метелика. Елізабет Кюблер-Росс стверджує, що це не заперечення, а реальність, установлена об'єктивними дослідженнями досвіду людей, які пережили клінічну смерть. Проте така позиція не підкріплена емпіричними даними і не відрізняється від традиційного релігійного пояснення явища смерті. Натомість британська дослідниця Хелен Сильвія Ентоні рекомендує батькам під час бесіди з дитиною заперечувати реальність. Позицію цієї дослідниці щодо відкриття та переживання смерті в дитинстві підтверджує угорський психоаналітик Шан- дор Ференці, який вважає, що заперечення реальності — перехідна фаза між ігноруванням і прийняттям цієї реальності. Окрім того, професійні педагоги поділяють погляди американського психолога Джерома Сеймура Брунера, згідно з якими кожній дитині на будь- якій стадії розвитку можна відкрито і чесно пояснити будь-яке явище, не приховуючи своїх почуттів, проте без надмірної інформації, яку дитина ще не здатна сприйняти відповідно до свого рівня

інтелектуального розвитку. Така позиція є доволі конструктивною і сприяє поступовому формуванню в дитини уявлення про смерть

на основі реальності. Тож жахи, що можуть виникати в дитячій уяві, не матимуть підкріплення.

Із дітьми дошкільного віку не обов'язково проводити інформаційну групову роботу — ліпше замінити її творчою (гра, театр, малювання). Діти віком від трьох до п'яти років мають обмежене розуміння смерті, що не викликає в них потрібного емоційного відгуку. Однак запитання про смерть у дитини все одно виникатимуть.

Інтерес до метафізичних питань пробуджується в дитини приблизно в чотири роки. У цій ситуації педагог має взяти значну частину відповідальності та контролю на себе: приділити більше уваги дитині, яка переживає втрату, і вчасно запобігти будь-яким додатковим стресовим ситуаціям. Якщо дитина через вікові особливості неготова до конструктивного діалогу (молодші групи дитячого садка), можна використовувати різноманітні ігрові, малюнкові, казкові, метафоричні техніки передачі інформації та досвіду переживання втрати.

Проективна техніка

ожна застосовувати навіть із дорослими). Проективні або малюнкові техніки дають можливість прожити горе шляхом вираження несвідомого, того, що складно пояснити, зрозуміти. Малюнок часто відображає глибинні аспекти, пов'язані із ситуацією смерті, тому не завжди потрібно обговорювати намальоване. Важливим є сам фактДитині, яка переживає горе, можна запропонувати намалювати своє почуття (вираження горя в такий спосіб м вираження емоції, переживань, які потрібно вивільнити. Проективна техніка дає змогу ефективно працювати з дітьми, які не йдуть на контакт, надто замкнені у просторі свого горя і відмовляються говорити про нього. Завдяки таким вправам педагог знижує рівень інтенсивності негативних емоцій дитини, яка переживає втрату близької людини.

Отже, важливими якостями для педагогів під час спілкування з дитиною, яка втратила близьку людину, є насамперед делікатність, уважність, терпимість, турботливість та співчутливість. Взаємодія педагог-дитина не має бути нав'язливою: основне, щоб вона відповідала потребам дитини.

Рекомендації батькам майбутніх

першокласників

•                                     Поважайте                дитину            як             особистість!

•         Зберігайте доброзичливу емоційну атмосферу в сім'ї.

•         Розвивайте і підтримуйте інтерес дитини до навчання.

•         Переконуйте дитину у необхідності дотримання правил підтримання здоров'я, розвитку необхідних для цього навичок.

•         Заохочуйте в успіхах, не акцентуйте увагу на невдачах у навчанні.

•         Не вимагайте за будь-яку ціну лише високих результатів та оцінок.

•         Пояснюйте, як важко отримувати нові знання і розвивати

свої                                                                                    здібності.

•         Не сваріть і не карайте дитину обмеженням її русальної

активності (не забороняйте гуляти разом із іншими дітьми на свіжому      повітрі).

•                                     Суворо дотримуйтеся                       розпорядку дня.

•         Переносьте на суботу перегляд телевізійних передач,

комп'ютерні ігри (з метою обмеження часу перебування в статичній позі).

•         Здійснюйте у вихідні сімейні прогулянки на свіжому повітрі, виїзди на природу, по можливості, організовуйте відвідування басейну.

•         Під час виконання домашніх завдань (не більше, ніж 90 хвилин) проводьте фізкультхвилинки, стежте за поставою дитини.

•         Для мобілізації дитини нагадуйте правило тих, хто встигає:

•         Двічі на тиждень виконуйте з дитиною комплекс вправ для

зміцнення м'язів спини, плечового поясу і живота (з метою збереження    і                                    правильної постави).

•         Разом із дитиною якомога частіше робіть «пальчикову» гімнастику, використовуючи пісеньки для покращення вентиляції легенів і підтримання доброго настрою.

•         Проводьте релаксаційну гімнастику з використанням аудіо записів звуків природи (лежачи на спині у розслабленому стані із заплющиними очима, впродовж 10 хвилин).

•         Стежте за тим, щоб після школи дитина гуляла на свіжому

повітрі                                    30-60                                     хвилин.

•         Забезпечте те, щоб дитина лягала спати не пізніше, ніж о

21.00.

•         За 10 хвилин до того, як дитина ляже спати , провітріть кімнату.

•         Перед сном запропонуйте дитині скупатися у воді

комфортної температури, при цьому стежте за тим, щоб вона заплющила        очі                               і                полежала                          нерухомо.

•         Щоб зняти збудження перед сном, можна застосувати

аромапроцедури (наприклад, використати аромалампу з маслом     лаванди   —                          2—3                     краплі).

•         Посидьте на ліжку поряд із дитиною; м'яко, поволі проведіть ДО-1ЛОНЄЮ вздовж спини, по хребту, поцілуйте, скажіть, що завтра усе буде добре, все в неї вийде, що вона розумна і добра.

•         Стежте за тим, щоб пробудження дитини не було не

раптовим (вона повинна полежати в ліжку не менше, ніж 10 хвилин, перш, ніж вставати; ставити будильник у голові дитячого            ліжка   заборонено).

•         Проводьте з дитиною водні гігієнічні процедури, а після провітрювання кімнати — ранкову гімнастику.

•         Перед сніданком дайте дитині випити склянку фруктового

або                                         овочевого                                    соку.

•         Використовуйте     для  приготування страв продукти, що багаті

на мінерали і мікроелементи, білки, легкі вуглеводи, вітаміни.

•         У період ризику захворювання на ГРЗ давайте у вигляді приправ до супів часник і зелену цибулю.

•         Забезпечте дитину одягом із натуральних матеріалів для

того, щоб вона сприяла повноцінному                        диханню шкіри і

правильному                                                                 теплообміну.

•         Переконайте дитину у необхідносте зняти після фізкультури спортивну майку та надіти суху змінну.

•         Попередьте дитину, що одразу після фізкультури неможна пити холодну воду (якщо дуже хочеться пити, то краще взяти в їдальні теплий солодкий чай з лимоном або скористатися «водним запасом», що принесений у пляшці з дому).